Я закриваю очі, І бачу тільки ночі, Та свою зірку - десь там у темноті. Вона є так далеко, Але несуть мене до неї сни. Я простягаю руку, Її торкнутись хочу, Хоча б на мить зігрітись її теплом, Але вона втікає, Надію залишає золотим пером.
Приспів: Я малюю світ, в якому ми наче фарби кольорові, Я малюю світ, де немає зла і болю, Я малюю світ, де всі люди - зорі в небі, Я малюю світ на білому папері.
Я відкриваю очі, І знову бачу ночі, Та свою зірку - десь там у темноті. Вона для всіх палає І шлях покаже золотим пером.
Приспів
Ти подивись на той світ І що зробили ми з ним, Давай запалим зірку в темноті.
Приспів
Світ, в якому ми наче фарби кольорові, Я малюю світ, де немає зла і болю, Я малюю світ, де всі люди зорі в небі, Я малюю світ на білому папері.
Россия, Москва, 70-е годы. В концертном зале идет генеральное прослушивание оперы молодого композитора. В первом ряду - искусствовед в штатском, записывает что-то в блокнотик. Рядом сидит сам автор, волнуется. Вроде, все нормально, но вдруг КГБшник замечает странное поведение одного из музыкантов. Сидит, понимаешь, ничего не делает. Посмотрит в ноты, возьмет палочки, постучит несколько раз по барабану, кладет палочки и снова сидит себе. Опять посмотрит в ноты, постучит палочкой по металлическому треугольнику, кладет палочку и снова сидит. Тогда КГБшник наклоняется к автору и тихо так спрашивает: - А что это у вас вон тот товарищ НЕ РАБОТАЕТ? Все играют, а он бездельничает. - Ну вы понимаете, это специфика игры на ударных инструментах. У него просто партия такая. - Партия, товарищ композитор, у нас одна. А вот стучать надо чаще!
